Проф. Юрій Шевельов, Колумбійський Університет, Нью-Йорк Тема: Політика українізації від 1923р. в Сов'єтській Україні.

(Виступ з нагоди відзначення 50-их роковин Штучного Голоду 1933р. в Сов'єтській Україні. )

Коли Радянська влада втретє створилася на Україні (це було 1920-го року), її засади у національній політиці були досить виразні - українська мова допускалася, але на рівні з російською мовою формально, а значить, в суті речі, в містах цілком панувала російська мова і також великою мірою вона панувала у державному апараті. Починаючи приблизно з 1923 року, заходять зміни в цій політиці. Стверджується тепер, що ця політика, хоч вона формально встановлювала рівність двох мов, сприяла російській мові, що така політика є недостатня на Україні і появляються перші постанови про потребу українізації. Під українізацією розуміли тоді дві речі, формально беручи, принаймні. Перша річ була українізація державного апарату. Вимагалося від усіх службовців, щоб вони опанували українську мову, щоб вони вживали її в своєму листуванні урядовому і щоб вони відповідали по-українськи до українськомовних відвідувачів. По-друге, формальною метою політики українізації було зробити так, щоб розвивалася українська культура, українська література, українська наука, українське мистецтво і тим самим людей заохочувано було б до зацікавлення цією культурою і до участи в ній. Виникає питання: чому тепер починаючи від 1923 року, принаймні офіційно, а фактично від 1925 року, чому тепер запроваджено політику українізації. Розуміти , чому це так сталося, дуже важливо, тому що від розуміння переходу до політики українізації залежатиме також наше розуміння пізнішого відходу від цієї політики. Причини тут були двох типів, причини для початку українізаційної політики. Першою причиною було те, що за ці роки з'явилися уже деякі люди, які належали до нової радянської інтелігенції і яких не задовольняла попередня політика партії. Також у самій партії, яка на початку майже зовсім не мала українців, на цей час уже з'явилися деякі українці. але обидва ці прошарки і нова радянська інтелігенція українська, і українські комуністи в партії, зрештою не мали великої сили і не були численнні. Виникає питання тоді, чому все-таки уряд і комуністична партія дозволили політику українізації і навіть сприяли їй. Відповідь на це можна знайти, якщо ми проаналізуємо офіційні радянські документи. в перші роки революції радянські режим розраховував на поширення революції від Москви на інші країни. І ви знаєте, що тоді справді відбулися революції в Угорщині, Німеччині, були спроби революції в Австрії і в деяких інших країнах. Отже, була настанова на світову революцію, мовляв, пролетарі всіх країн з'єднаються навколо Москви. Ці надії не здійснилися. Як ви знаєте, революції в Угорщині і Німеччині зазнали поразки, в інших країнах революції взагалі не відбулися, або не мали великої сили, великого впливу. І в зв'язку з цим треба було змінити тактику. Перейшли тоді до такої політики, за якою треба боротися з капіталістичним Заходом не прямо, а через колонії. Треба підбурювати колонії, щоб колонії відколювалися від капіталістичних держав західнього світу і тим самим підміновували, підривали силу всього світу. Про це тоді досить виразно говорив Сталін. Я процитую його: "Одне з двох: або ми глибоке запілля - імперіалізму - східні колоніальні і напівколоніальні країни розворушимо, революціонізуємо і тим прискоримо падіння імперіалізму, або ми промажемо тут і тим зміцнимо імперіалізм і послабимо силу нашого руху. Увесь Схід дивиться на Радянський Союз як на дослідне поле". І далі я тут кінчаю цитату. І далі він говорить про те, що навіть найменша радянська республіка має величезне значення, тому що на неї дивляться власне східні колоніальні нації і відповідно до цього вирішують, що їм робити. Скільки Сталін. Але треба піти трохи далі і подивитися на матеріали 5-го конгресу комуністичного інтернаціоналу. Коли Сталін робив наголос на східніх колоніальних країнах, передусім Азії і Африки, на 5-му конгресі комуністичного інтернаціоналу, особливу увагу звернено на становище підлеглих націй в самій Европі, і зокрема, окремий розділ резолюцій присвячено українському питанню в Польщі, Чехословаччині, Румунії. Резолюція стверджує, що так, як колоніальні рухи Азії і Африки мають вирішальне значення для ліквідації капіталістичного режиму в таких країнах, як Англія, Франція, тощо, подібно до цього українське питання є ключовий засіб для розчленування Польщі, Чехословаччини і Румунії. Присланий тоді з Москви на керівну посаду на Україні Лазар Каганович так формулює цю думку. Я цитую знову: "Якщо для східніх народів у нас можуть і мусять бути прикладом республіки Узбекистанська, Туркменістанська і т.і., тоді для західних народів Україна мусить служити зразком і прикладом розв'язання пролетаріатом проблеми національного визволення пригнічених мас, проблеми державного будівництва національних республік в рамках радянської системи. Отже, треба було перетворити зокрема Україну на таку країну, на таку нібито державу, яка могла б заохочувати українців Польщі, Румунії, Чехословаччини орієнтуватися на цю країну. і звідси походить рішення комуністичної партії про початок політики активної українізації. Отже, політика активної українізації була наслідком двох зовсім відмінних течій. З одного боку, внутрішньо-української, а з другого боку - нової політики Москви. І цим пояснюється з одного боку, сила українізації, а з другого боку, її слабкість. Сила українізації проявилася в тому, що в ті роки з'явилося багато цінних набутків в українській літературі, науці тощо. Слабкість її полягала в тому, що великою мірою українізація спиралася не не внутрішні сили, а на зовнішні - на політику, запроваджувану комуністичною партією. Я міг би вам подати багато прикладів того, які досягнення відбулися тоді в шкільництві, в науці. Наприклад, в українській академії наук в Києві. В літературі, тощо. Якою мірою була українізована преса. Преса тоді фактично на 87% стала українською. І тільки 13% припадало на всі інші мови, разом з російською. В театрах тоді було 60 театрів українських і тільки 9 російських. Себто, фактично російський театр був з України майже зовсім викинений. Але я не буду докладно на цьому спинятися, бо, хоч це і цікава тема і дуже важлива для історії української культури, але вона тільки побічна для нашої сьогоднішньої розмови. Натомість я хочу вказати на те, що українізація, яка була, крім всього іншого, урядовою політикою, мала свої дуже слабкі, дуже вразливі сторони. Вона мала просто кажучи, дуже малу соціальну базу. Якщо говорити не про формальні заяви про українізацію, а про її справжню головну проблєму, то цією проблємою була українізація великих міст. Ні для кого з вас не є таємниця, що на той час розмовною мовою в великих містах України, таких, як Київ, Харків,Одеса, Дніпропетровськ тощо була не українська, а російська. Українська мова зосереджувалася найбільше на селі. Ця мовна протилежність між містом і селом є одна з найважливіших, найкардинальніших вирішальних проблєм всієї української історії 19 - 20 століття. І фактичне завдання українізації полягало не в тих формальних заявах, на які я посилався, а в тому, щоб українізувати місто. Треба сказати, що селяни не так уже дуже цікавилися політикою українізації. Це не значить, що вони були байдужі до питань української мови або української культури. Наприклад, там, де вони не залежали від уряду, а тоді ще були такі ділянки, там вони проявили себе дуже активно. Я пошлюся на дві ділянки. Одна - це була церква. Ви знаєте, що в 20-х роках активно розвивалася українська автокефальна церква. На приблизно 1928 рік було понад 1500 українських церков. Це була, правда, мала частина супроти московських церков, яких було коло 8000, але не треба забувати, що українська церква була ще зовсім молода, вона ще тільки вбивалася в колодочки, вона мала деякі поважні труднощі з визначенням перших єпископів, про які я не буду тепер говорити, що до певної міри насторожувало декого з вірних. Якщо зважити на ці обставини, то зростання церкви, коли за якихось 7 - 8 років постало коло 1500 парафій, це, звичайно, успіх колосальний. Другою ділянкою, де було активне селянство, це була кооперація. Кооперація приблизно на 1927 рік охопила коло 75 % всієї роздрібної торгівлі. Там українські селяни були активні. І ці ділянки тоді не залежали майже від уряду. Але чи скажімо, якась установа, припустімо, Наркомфін писала листа до якогось Наркомюсту по-українськи чи по-російськи, це селян цікавило дуже мало. І Наркомфін, і Наркомюз були для них чужі, далекі і не дуже вони розуміли значення цього. Отже, селян, ясна річ, не треба було українізувати. Навпаки, там, де вони були активні, там українська мова була сама собою, так би мовити, з природи. Для цього не треба було урядової політики. А урядова українізація великою мірою лишилася осторонь від цього. Я не бачу, я не знаю, якщо я помиляюся, мене виправлять, але я не знаю активної підтримки селянами політики урядової українізації. Отже, соціальною базою цієї політики на Україні, внутрішньою базою, були тільки нечисленні представники радянської інтелігенції і невеликий відсоток членів комуністичної партії. Могла бути ще одна сила, яка могла б підтримати політику українізації і зробити її міцною, потужною, сильною, це була інтелігенція некомуністичного напряму. Почасти внутрішня, яка весь час лишалася на Україні, так як в літературі, скажімо, група так званих неоклясиків, а почасти ті досить численні емігранти, які в середині 20 років повернулися на Україну, готові працювати з політикою українізації, такі, як Грушевський, Юрко Тютюнник, Микола Вороний і багато інших. Але уряд , комуністична партія не хотіли активної співпраці з цією групою людей. Можна сказати, що мало не кожний активний захід на користь українізації супроводжувався якимись репресіями проти різних представників цієї інтелігенції і української інтелігенції взагалі. Це факти, я думаю, більш-менш відомі. Знову для нас вони, хоч і дуже важливі, в нашій сьогоднішній темі вони побічні тому я докладно я цього переповідати не буду. Отже, весь час українізація була, так би мовити, в стані непевної хиткої рівноваги. З одного боку, були сили українські, які її підтримували, але яким не давали ходу, з другого боку, це була урядова і партійна політика, а її суто урядовий і партійний характери відштовхували від неї досить широкі кола населення. В історії відомі випадки, коли мова села і мова міста неоднакові і мова села запановує. Так було, наприклад, у Празі, Чехії. Прага якихось 100-- 150 років тому була суто німецьким містом. В процесі індустріалізації до Праги переселилося багато селян, які стали робітниками, і Прага стала чеськомовним, а не німецькомовним. Але такі події не відбуваються за 5 чи за 10 років. Мова міста не змінюється так швидко. Для цього треба принаймні одне або двоє поколінь. Керівники українізації на Україні такої можливости тяглого довгого процесу не мали, через те, що були вже постанови партії і уряду, про індустріалізацію країни, дуже прискорену, а за рік після того про колєктивізацію села, можна було сподіватися дуже скоро великої хвилі селян, які йшли до міста, і українські керівники українізації хотіли, щоб ці селяни, приходячи до міста, не зустрічалися там з російською стихією, а зустрічалися вже з українською. Отже, було бажання українізувати міста за дуже короткий час. Це бажання, звичайно, приводило часом до певного надмірного прискорення темпів, до насильства, скажімо просто, до досить конфліктного стану з традицією міст, яка була, як я уже згадував, в основі своїй на цей час - великих міст - була переважно російськомовною. Все це, разом узяте, робило українізацію непевною, ставлення до українізації було подвійним. І наслідки українізації. З одного боку, збільшилася кількість людей, які знали українську мову, які цікавилися українською культурою, з другого боку, багато міщуків, російськомовних або російської орієнтації, скоро переконалися, що українізація - це великою мірою тільки перемальовування вивісок на крамницях і установах, а що суть речі залишалася така сама, як і перед тим. І звідси посилилося негативне ставлення цих груп до української мови і української культури. Отже, наслідки українізації були внутрішньо суперечливі. Там була і користь для української мови і культури, була і шкода. Все це я веду до того, щоб коротко, але все-таки розказати вам слабкість українізації, її негативні аспекти поруч із позитивними. І тому, я думаю, ви не здивуєтеся, коли ще раз подумаєте, бо ви про це, напевно, знаєте, як скоро і як без великого опору українізація була зліквідована. Ліквідація українізації почалася 1933 року. Вона почалася з двох причини. Одна знов була внутрішня. Комуністичний уряд боявся українізації. З одного боку, він її провадив , з одного боку, він її посилював, з другого боку він, як я уже казав, заарештовував людей, які активно працювали, і намагався тримати українізацію в досить вузьких рамках. Друга причина була знову у міжнародному житті. Настанова на підрив західніх країн через колоніяльні рухи себе не виправдала, принаймні на той короткий час. Не було таких великих змін у стані тих країн у ці роки. Натомість у Европі почали вирисовуватися перспективи нової великої війни. У січні 1933 року як ви знаєте, в Німеччині прийшов до влади нацизм. Для радянського уряду було ясно, що це початок підготовки до другої світової війни і так само було ясно, що ареною цієї другої світової війни буде Україна. Отже, треба було цю Україну пацифікувати беззастережно. Треба було всі можливі, всі потенційні антирадянські сили на Україні знищити. З цією метою на Україну Сталін посилає вірну собі людину - Павла Постишева. Я думаю, що може, не випадковий збіг. Постишев приїхав на Україну, щоб ліквідувати українізацію, того самого тижня, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. На 6 днів скоріше. Попостив приїхав 24 січня, Гітлер прийшов до влади 30 січня. Формально українізація не була скасована і ще навіть в 37 - 38 році говорилося про потребу українізації, але, мовляв, не тієї, шкідливої, а тієї, більшовицької українізації. В дійсності Постишев запровадив, як ви, я припускаю, добре знаєте, цілковитий розгром української культури, українського села. І тут ми приходимо до теми голоду. Кінець українізації щільно пов'язаний із темою голоду. Бо українізація якоюсь мірою, я б сказав навіть, великою мірою, була розрахована на те, щоб українське селянство трималося своєї мови і культури і опанувало місто. Голод, а перед тим так звана колективізація і розкуркулення зламали хребет українського селянства. Воно було поставлене навколішки. Не треба було більше загравати з цим селянством. Можна було запровадити нову політику - політику активного нищення українського селянства серед голод і української інтелігенції через арешти, судові процеси, заслання, розстріли, тощо. І це, власне, те, що сталося, починаючи від 33 року, коли тоді, 33 року, по всій Україні прокотилася величезна хвиля терору, яка тоді була ще раз повторена 37 - 38 року. Це те, що зв'язує проблєму українізації з проблємою голоду. Початок українізації ми бачили в загальних рисах, коли він стався. Кінець українізації - це водночас атака проти українського села, його знищення голодовою смертю. Дякую.